Приключения Незнайки и его друзей

Перекладено за виданням: Н. Носов. Приключения Незнайки, Детгиз, «Золотая библиотека», Москва, 1963. Малюнки ВІКТОРА та КІРИ ГРИГОР'ЄВИХ В одному казковому місті жили коротульки. Коротульками їх називали тому, що вони були зовсім-зовсім крихітні, кожен коротулька був на зріст як невеличкий огірок. В їхньому місті було дуже красиво. Навколо кожного будиночка росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці мали назви квіток: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто звалось Квітковим містом. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок коротульки називали Огірковою річкою, тому що по берегах струмка росло багато огірків. За річкою був ліс. Коротульки робили з березової кори човники, перепливали річку й ходили в ліс по ягоди, по гриби, по горіхи. Збирати ягоди було важко, тому що коротульки були малюсінькі, а по горіхи доводилось лазити на високі кущі та ще тягти з собою пилку. Жоден коротулька не міг зірвати горіха руками — їх доводилось одпилювати пилкою. Гриби також зрізали пилкою. Зріжуть гриб при самісінькому корені, потім поріжуть його на частки й тягнуть по кусочку додому. Коротульки були неоднакові: одні з них звалися малюками, а інші — малючками. Малюки завжди ходили або в довгих штанах навипуск, або в коротеньких штанцях на шлейках, а малюнки любили платтячка із строкатої, яскравої матерії. Малюки не любили морочитися з зачісками, і тому чуби в них були короткі, а в малючок волосся було довге. Вони дуже любили робити красиві зачіски, волосся заплітали в довгі коси і в коси вплітали стрічки, а на голівках носили бантики. Багато малюків дуже пишалися з того, що вони малюки, і майже не дружили з малючками. А малючки гордилися тим, що вони малючки, і теж не хотіли дружити з малюками. Якщо малючка зустрічала на вулиці малюка, то, побачивши його віддалік, одразу переходила на другий бік вулиці. І добре робила, тому що серед малюків часто траплялися такі, які не могли спокійно пройти повз малючку, а неодмінно скажуть їй щось образливе, навіть штовхнуть, а то ще й гірше — за косу смикнуть. Правда, не всі малюки були такими, але ж на лобі в них цього не написано, тому малючки вважали за краще заздалегідь звертати з дороги й не потрапляти малюкам на очі. За це багато малюків називали малючок чванульками — і придумають таке слово! — а багато малючок обзивали малюків забіяками та іншими образливими прізвиськами. Деякі читачі одразу скажуть, що все це, звичайно, вигадки і що в житті таких малюків не буває. Але ніхто й не каже, що вони в житті бувають. В житті — це одне, а в казковому місті — зовсім інше. В казковому місті все буває. В одному будинку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротульок. За головного в них був малюк-коротулька, на ім'я Знайко. Його прозвали Знайком за те, що він знав усе на світі. А знав він так багато тому, що читав різні книги. Ці книги лежали в нього і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком. В його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книг Знайко став дуже розумний. Тому всі його слухались і дуже любили. Він завжди ходив у чорному костюмі, а коли сідав за стіл, чіпляв на ніс окуляри й починав читати яку-небудь книгу, то зовсім був схожий на професора. В цьому ж будиночку жив відомий лікар Пілюлька, який лікував коротульок од усіх хвороб. Він завжди ходив у білому халаті, а на голові носив білий ковпак з китичкою. Жив тут також знаменитий механік Гвинтик із своїм помічником Шпунтиком; жив Сахарин Сахаринович Сиропчик, який прославився тим, що дуже любив газовану воду з сиропом. Був він дуже чемний. Йому подобалось, коли його називали по імені й по батькові, й не подобалось, коли хто-небудь звав його просто Сиропчиком. Жив ще в цьому будиночку мисливець Кулька. В нього був маленький собачка Булька й ще була рушниця, яка стріляла корками. Жив художник Тюбик, музикант Гусля та інші коротульки: Поспішайко, Бурчун, Мовчун, Пончик, Забудько, два брати Якосьбудько й Либонько. Але найвідомішим серед них був малюк, на ім'я Незнайко. Прозвали його Незнайком за те, що він нічого не знав. Цей Незнайко носив яскраво-голубий капелюшок, жовті, канаркові штани й оранжеву сорочку з зеленим галстуком. Він взагалі любив яскраві фарби. Нарядившись отаким папугою, Незнайко цілими днями тинявся по місту, вигадував усілякі небилиці і всім їх розказував. Крім того, він завжди чіплявся до малючок. Тому малючки, побачивши здалека його оранжеву сорочку, одразу тікали й ховалися по хатах. У Незнайка був приятель, на ім'я Гунько, який жив на вулиці Маргариток. З Гуньком Незнайко міг базікати цілими годинами. Вони двадцять раз на день сварилися між собою і двадцять раз мирилися. Особливо Незнайко прославився після однієї історії. Одного разу він гуляв по місту й забрів у поле. Кругом не було ані душі. В цей час летів хрущ. Він зосліпу налетів на Незнайка і вдарив його по потилиці. Незнайко сторчма впав на землю. Хрущ у ту ж мить полетів і зник удалині. Незнайко схопився, почав оглядатися на всі боки й дивитися, хто це його вдарив. Але навколо нікого не було. «Хто ж це мене тріснув? — думав Незнайко. — Може, зверху щось упало?» Він задер голову й глянув угору, але вгорі також нічого не було. Тільки сонце яскраво сяяло над головою в Незнайка. «Це на мене з сонця щось упало, — вирішив Незнайко. — Мабуть, од сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові». Він пішов додому й зустрів знайомого, якого звали Скелком. Цей Скелко був знаменитий астроном. Він умів робити з осколків битих пляшок збільшувальне скло. Коли він дивився крізь збільшувальне скло на різні предмети, то ці предмети здавалися більшими. З декількох таких збільшувальних скелець Скелко змайстрував велику підзорну трубу, крізь яку можна було дивитися на місяць і на зірки. Так він став астрономом. — Послухай-но, Скелку, — сказав йому Незнайко. — Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця одірвався шматок і вдарив мене по голові. — Що ти, Незнайку! — засміявся Скелко. — Якби від сонця одірвався шматок, він не залишив би від тебе й сліду. Сонце дуже велике. Воно більше за всю нашу землю. — Не може бути, — сказав Незнайко. — По-моєму, сонце не більше від тарілки. — Це нам так тільки здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце — велетенська вогняна куля. Я у свою трубу бачив. Якби від сонця одірвався навіть дуже малесенький шматочок, то він зруйнував би все наше місто. — Ти ба! — відповів Незнайко. — А я й не знав, що сонце таке велике. Піду-но я та розкажу нашим, може, вони ще не знають. А ти все-таки подивись у свою трубу на сонце: може, воно справді щербате? Незнайко пішов додому і всім, хто потрапляв йому на очі, розповідав: — Братці, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! Он воно яке! І от, братці, від сонця одірвався шматок і летить прямо на нас. Скоро він упаде і всіх нас роздушить. Жах, що буде! От підіть і спитайте Скелка. Всі сміялись, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко чимдуж побіг додому і давай кричати: — Братці, рятуйся! Шматок летить! — Який шматок? — питали його. — Шматок, братці! Від сонця одірвався шматок. Ось-ось упаде — і всім нам буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! — Що ти вигадуєш? — Нічого я не вигадую. Це Скелко сказав. Він у свою трубу бачив. Усі вибігли надвір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, аж поки не потекли сльози з очей. І всім зосліпу стало здаватися, що сонце справді щербате. А Незнайко кричав: — Рятуйтеся, хто може! Біда! Всі стали хапати свої речі. Тюбик ухопив свої фарби й пензель, Гусля — свої музичні інструменти: і скрипку, й балалайку, й мідну трубу. Лікар Пілюлька кидався в усі боки й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилась. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка: — Заспокойтесь, братці! Нічого страшного нема. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все він вигадав! — Вигадав? — закричав Незнайко. — От підіть спитайте Скелка! Всі побігли до Скелка, й тут вияснилося, що Незнайко все чистісінько вигадав. Ну й сміху було! Всі сміялися з Незнайка й говорили: — Дивуємось, як це ми тобі повірили! — А я, гадаєте, не дивуюсь? — відповідав Незнайко. — Я ж і сам повірив. От який чудний був цей Незнайко! Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати. Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки. Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його: — Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом. — Учись, — погодився Гусля. — На чому ти хочеш грати? — А на чому найлегше вивчитись. — На балалайці. — Ну, давай сюди балалайку, я спробую. Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже: — Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше. Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав: — А ще гучнішого нічого нема? — Ще труба є, — відповів Гусля. — Дай-но сюди, спробуємо. Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве! — Оце гарний інструмент! — зрадів Незнайко. — Гучно грає! — Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, — погодився Гусля. — А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко. — Та ні, ти ще не вмієш. — Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу! — Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля. — Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно! — Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно. — Так у мене ж і виходить гарно. — І зовсім не гарно, — сказав Гусля. — Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики. — Це ти нездібний! — розсердився Незнайко. — Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили. — Нічого подібного, — сказав Гусля. — Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять. — Ну й буду грати! — відповів Незнайко. Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав… Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості. Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати: — Бу-бу-бу! Ду-ду-ду! — Що за шум? — закричали всі. — Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю. — Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять! — Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть. — А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно! Але Незнайко не слухав його і продовжував грати: — Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу! — Та припини ти! — накинулись на нього всі малюки. — Йди геть із своєю противною трубою! — Куди ж я піду? — Йди в поле і грай собі там. — А хто мене в полі слухати буде? — А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав? — Обов'язково. — Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть. Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до другого будинку — його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним. Ледве він утік від них із своєю трубою. З того часу Незнайко перестав грати на трубі. — Моєї музики не розуміють, — казав він. — Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати. Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник. Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже: — Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель. Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже: — Сідай, Гунько, я тебе малювати буду. Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся. — Не крутись, не крутись! — казав йому Незнайко. — А то несхожим вийдеш. — А тепер схожий? — запитав Гунько. — Дуже схожий, — відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса. — Ану покажи, що вийшло, — попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет. Незнайко показав. — Та хіба я такий? — закричав Гунько з переляку. — Звичайно, такий. Який же ще? — А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема. — Ну, виростуть коли-небудь. — А чому ніс червоний? — Це щоб було красивіше. — А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна? — Голуба, — відповів Незнайко. — А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену. — Ні, це поганий портрет, — сказав Гунько. — Дай я його порву. — Навіщо знищувати художній твір? — заперечив Незнайко. Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки. — Ви чого б'єтеся? — питають. — Ось, — закричав Гунько. — Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я? — Звичайно, не ти, — відповіли малюки. — Тут якесь опудало горохове намальоване. Незнайко каже: — Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло. Вій узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав: — Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється. — А я прийду вночі, — сказав Гунько, — і знищу цей портрет. — А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, — відповів Незнайко. Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати. Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді. До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка. Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся. — Молодець, Незнайко! — говорив лікар Пілюлька. — Ніколи в житті я так не сміявся. Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав: — А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його. — Навіщо знімати? Хай повисить, — відповів Незнайко. Лікар Пілюлька образився і сказав: — Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати. Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже: — Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий. Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його. Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався. — Це поганий портрет, — сказав Кулька, — не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання. Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались. Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик. На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля. — Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, — запропонував Незнайко. Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав: — Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися. — А я нікого більше не малюватиму, — відповів Незнайко. — Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути. Після того як з Незнайка не вийшло художника, він вирішив зробитися поетом і складати вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. По-справжньому цього поета називали Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім'я і став зватися Квітик. Одного разу Незнайко прийшов до Клітина й сказав: — Слухай, Квітику, навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом. — А в тебе здібності є? — запитав Квітик. — Звичайно, є. Я дуже здібний. — Це треба перевірити, — сказав Квітик. — Ти знаєш, що таке рима? — Рима? Ні, не знаю. — Рима — це коли двоє слів закінчуються однаково, — пояснив Квітик. — Наприклад, будка — вудка, коржик — моржик. Зрозумів? — Зрозумів. — Ну, скажи риму на слово «палка». — Корзинка, — відповів Незнайко. — Ну, яка ж це рима: палка-корзинка! Ніякої рими в цих словах нема. — Чому нема? — сказав Незнайко. — Слова ж закінчуються однаково. — Цього мало — сказав Квітик. — Треба, щоб слова були схожі, щоб виходило складно. Ось послухай: палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка… — Зрозумів, зрозумів! — закричав Незнайко. — Палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка. От здорово! Ха-ха-ха! — Ну, придумай риму на слово «пакля», — сказав Квітик. — Шмакля, — відповів Незнайко. — Яка шмакля? — здивувався Квітик. — Хіба є таке слово? — А хіба нема? — Звичайно, нема. — Ну, тоді рвакля. — Що це за рвакля така? — знову здивувався Квітик. — Ну, це коли рвуть що-небудь, то виходить рвакля, — пояснив Незнайко. — Не бреши, — сказав Квітик. — Такого слова не буває. Треба добирати такі слова, що бувають, а не вигадувати. — А коли я не можу підібрати іншого слова? — Значить, у тебе немає здібностей до поезії. — Ну, придумай сам, яка тут рима, — сказав Незнайко. — Зараз придумаю, — відповів Квітик. Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і думав, дивлячись на стелю. Потім узявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і став думати, дивлячись на підлогу. А проробивши це, він став ходити по кімнаті й тихенько бубоніти: — Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… — Він довго так бубонів, потім сказав: — Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що до нього немає рими! — Ну от! — зрадів Незнайко. — Сам вигадуєш слова, що не мають рими, а кажеш, що я нездібний. — Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, — відповів Квітик. — У мене вже голова заболіла. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші. — Невже це так просто? — здивувався Незнайко. — Звичайно, просто. Головне — здібності мати. Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бурмотів собі під ніс. Нарешті вірш був готовий, і він сказав: — Послухайте, братці, якого вірша я склав. — Ану, ану, про що той вірш? — зацікавилися всі. — Це я про вас склав, — признався Незнайко. — Ось спочатку про Знайка слухайте: — Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку? — Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко. — Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? — спалахнув Знайко. — Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є. — От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану, що ти там про інших склав? — Ось послухайте про Поспішайка, — сказав Незнайко. — Братці! — закричав Поспішайко. — Що він про мене вигадує? Ніколи я холодної праски не ковтав. — Та ти не галасуй, — відповів Незнайко. — Це я просто для рими сказав, що прас був холодний. — Та я взагалі праски не ковтав — ні холодної, ні гарячої! — кричав Поспішайко. — А я і не кажу, що ти проковтнув гарячу, так що можеш заспокоїтись. Ось послухайте краще вірш про Якосьбудька. Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав: — Брехня! Ніякої пампушки тут немає. — Ти нічого не розумієш у поезії, — відповів Незнайко. — Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав. — Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Треба припинити це знущання! Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх? — Досить! — закричали всі. — Ми не хочемо більше слухати! Це не вірші, а якісь дражнульки. Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали: — Нехай читає! Прочитав про нас, то хай і про інших читає. — Не треба! — кричали інші. — Ми не хочемо! — Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, — сказав Незнайко. — Що? — закричали тут усі. — Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити. — Ну, гаразд, братці, не буду, — згодився Незнайко. — Тільки ви не сердьтеся на мене. Відтоді Незнайко більше не складав віршів. Механік Гвинтик і його помічник Шпунтик були дуже хороші майстри. Вони були схожі один на одного, тільки Гвинтик був вищенький, а Шпунтик трошечки нижчий на зріст. Обоє ходили в шкіряних куртках. З кишень їхніх курток завжди стирчали гайкові ключі, обценьки, терпуги та інші залізні інструменти. Коли б куртки були не шкіряні, то кишені давно відірвалися б. І картузи були на них шкіряні з окулярами-консервами. Ці окуляри вони й одягали під час роботи, щоб не запорошити очей. Гвинтик і Шпунтик цілими днями сиділи у своїй майстерні і лагодили примуси, каструлі, чайники, сковорідки, а коли нічого було лагодити, робили триколісні велосипеди й самокати для коротульок. Одного разу Гвинтик і Шпунтик нікому нічого не сказали, зачинились у своїй майстерні і стали щось майструвати. Цілий місяць вони пиляли, стругали, клепали, паяли й нікому нічого не показували, а коли місяць минув, то виявилося, що вони зробили автомобіль. Цей автомобіль працював на газованій воді з сиропом. Посеред машини було приладнано сидіння для водія, а перед ним був бак з газованою водою. Газ із бака проходив по трубці в мідний циліндр і рухав залізний поршень. Залізний поршень під тиском газу рухався то туди, то сюди й крутив колеса. Зверху над сидінням було прироблено банку з сиропом. Сироп по трубці протікав у бак і служив для змащування механізму. Такі газовані автомобілі були дуже поширені серед коротульок. Але в автомобілі, що його сконструювали Гвинтик і Шпунтик, було одне дуже важливе вдосконалення: збоку до бака була прироблена гумова трубка з краником для того, щоб можна було попити газованої води на ходу, не зупиняючи машини. Поспішайко навчився керувати цим автомобілем, і, якщо кому-небудь хотілося покататись, Поспішайко катав і нікому не відмовляв. Найбільше любив кататись на автомобілі Сиропчик, бо під час поїздки він міг досхочу пити газованої води з сиропом. Незнайко теж дуже любив кататись на автомобілі, і Поспішайко часто його катав. Але Незнайкові захотілось самому навчитись водити автомобіль, і він став просити Поспішайка: — Дай мені поїздити на автомобілі. Я теж хочу навчитися керувати. — Ти не зумієш, — сказав Поспішайко. — Це ж тобі машина! Тут розуміти треба. — А що тут розуміти! — відповів Незнайко. — Я бачив, як ти керуєш. Смикай за ручки та крути кермо. Все просто. — Це тільки здається, що просто, а насправді важко. Ти й сам уб'єшся і машину розіб'єш. — Ну, гаразд, Поспішайку! — образився Незнайко. — Попросиш ти в мене що-небудь, я тобі теж не дам. Одного разу, коли Поспішайка не було вдома, Незнайко заліз в автомобіль, що стояв на подвір'ї, і ну смикати за підойми і натискувати на педалі. Спочатку в нього нічого не виходило, потім машина раптом заторохтіла її поїхала. Коротульки побачили це у вікно її повибігали надвір. — Що ти робиш? — закричали вони. — Уб'єшся! — Не вб'юся, — відповів Незнайко й тут же наїхав на собачу будку, що стояла посеред двору. Трах-та-ра-рах! Будка розпалась на тріски. Добре, що Булька встиг вискочити з будки, а то Незнайко і його задавив би. — От бачиш, що ти наробив! — закричав Знайко. — Зупинися зараз же! Незнайко злякався, хотів зупинити машину і смикнув за якусь ручку. Та машина, замість того щоб зупинитися, поїхала ще швидше й налетіла на альтанку. Трах-та-ра-рах! Альтанка розпалась на шматочки. Незнайка з ніг до голови засипало трісками. Однією дошкою дістало по спині, другою тріснуло по потилиці. Незнайко вхопився рукою за кермо і давай крутити. Автомобіль гасає по двору, а Незнайко кричить на всю горлянку: — Братці, відчиніть швидше ворота, а то я тут усе перетрощу! Коротульки відчинили ворота, Незнайко виїхав із двору і помчав вулицею. Почувши гамір, з усіх дворів вибігали коротульки. — Бережись! — кричав Незнайко і мчав уперед. Знайко, Якосьбудько, Гвинтик, лікар Пілюлька та інші коротульки бігли за ним. Але де там! Вони не могли його догнати. Незнайко кружляв по всьому місту й не знав, як зупинити машину. Зрештою автомобіль домчав до річки, упав з кручі й перекидом покотився униз. Незнайко випав з машини й лежав на березі, а газована машина впала в річку й потонула. Знайко, Якосьбудько, Гвинтик і лікар Пілюлька підхопили Незнайка й понесли додому. Всі думали, що він уже мертвий. Вдома його поклали в ліжко, і лише тут Незнайко розплющив очі. Він оглянувся довкола й спитав: — Братці, я ще живий? — Живий, живий, — відповів лікар Пілюлька. — Тільки лежи, прошу тебе, мені тебе оглянути треба. Він роздягнув Незнайка й оглянув. Потім сказав: — Дивно! Всі кістки цілі, тільки синяки є та декілька скіпок. — Це я за дошку спиною зачепився, — сказав Незнайко. — Доведеться витягати скіпки, — похитав головою Пілюлька. — А це боляче? — злякався Незнайко. — Анітрошки. Ось дай я зразу найбільшу витягну. — Ой! — заверещав Незнайко. — Ай-ай! — Що ти? Хіба болить? — здивувався Пілюлька. — Ще як болить! — Ну, потерпи, потерпи! Це тобі тільки так здається! — Ні, не здається! Ой-ой! Ай-я-й! — Ну, чого ти кричиш, наче я тебе ріжу? Я ж тебе не ріжу. — Болить! Сам казав, що не болітиме, а тепер болить. — Ну, тихше, тихше! Ще одну скіпку треба витягти. — Ой! Не треба! Не треба! Краще я із скіпкою буду! — Не можна! Наривати почне. — Уй-уй-уй! — Ну, вже все. Тепер треба тільки йодом помазати. — А це боляче? — Ні, йодом не боляче. Лежи спокійно. — А-а-а! — Не галасуй, не галасуй! На машині кататись любиш, а потерпіти трошки не любиш! — Ой, пече як! — Попече та й перестане. Зараз я тобі градусник поставлю. — Ой, не треба градусника! Не треба! — Чому? — Буде боліти! — Та від градусника не болить! — Ти все кажеш — не болить, а потім болить! — От чудний! Та хіба я тобі ніколи градусника не ставив? — Ніколи. — Ну ось тепер сам побачиш, що це не боляче, — сказав Пілюлька й пішов по градусник. Незнайко схопився з ліжка, вистрибнув у відчинене вікно і. втік до свого приятеля Гунька. Лікар Пілюлька повернувся з градусником, дивиться, а Незнайка нема. — От і лікуй такого хворого! — пробурчав Пілюлька. — Його лікуєш, лікуєш, а вій вистрибне у віконце і втече. Ну, куди це годиться! Знайко, який дуже любив читати, начитався у книгах про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках. Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі країни, яких ніколи не бачили, але найбільше любили слухати про мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні історії і всякі дивовижні пригоди. Наслухавшись таких історій, малюки стали мріяти про те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав: — Давайте зробимо повітряну кулю й на ній полетимо. Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило. Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав, що він усе обміркує і тоді пояснить. І от Знайко став думати. Думав він три дні її три ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і перетворюється на гуму, з якої можна робити м'ячі її калоші. Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам збирати гумовий сік. Усі приносили сік, для якого Знайко приготував велику бочку. Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малючками в скакалки. — Послухай-но, Гуньку, яку ми штуку придумали, — сказав йому Незнайко. — Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся. — От і не лусну, — відповів Гунько. — Дуже мені потрібно лускати! — Луснеш, луснеш! — запевняв його Незнайко. — Така, брат, штука! Тобі й не снилося! — А що ж це за штука? — зацікавився Гунько. — Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.